Мої книжки є визнанням українських жінок
Інтерв'ю з авторкою книжок «Віра-Надія-Любов» та «Даровано життя, щоб правду розказати» Марією Паньків

Пані Маріє, розкажіть, на чиє запрошення Ви приїхали з Польщі із презентацією своїх книжок.
Мене запросила Світова Федерація Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), фінансувала подорож Ліга Українок Канади, а опікувалась Марія Крет з родиною. У червні 2005 р. на річних нарадах СФУЖО, які вперше відбувалися в Україні (Київ), я мала презентацію другого тому своєї книжки «Віра-Надія-Любов», на яку прийшли не тільки делегатки Нарад СФУЖО, але й українці з України, які наголошували, що порушена у книжці тема про участь жінки у визвольній боротьбі на західних землях України і в Польщі у період Другої світової війни і після, є дуже цікавою, мало вивченою і надзвичайно важливою. Голова СФУЖО пані Марійка Шкамбара вирішила дати можливість представити мої твори і жіноцтву Канади. Презентація відбулася у Торонто 4 листопада ц. р. Хочу подякувати всім жінкам, які організували і так гарно провели її.

Отже, тема Ваших книжок – українські жінки у Другій світовій війні і після її закінчення.
Доля української жінки тих часів була надзвичайно важкою. Вони гинули від куль, помирали від тортур у тюрмах і концтаборах. На їх плечі впав увесь тягар війни, а потім виселяли із рідних земель в совєтську Україну (1945-1946 рр.), або на північ і захід Польщі (1947 р.). На місцях нового поселення їм з малими дітьми і старшими членами родини без чоловіків, бо ті або воювали в рядах УПА, чи були вбиті, або сиділи у тюрмах треба було починати від початку в дуже важких умовах, без засобів на життя. До того ж, згідно з цілеспрямованою політикою тодішньої Польщі українців не поселювали в одному місці, а розпорошували по всій території, щоб не мали контакту між собою. Не було українських церков, українських шкіл, не було своєї землі, свого неба, а довкола чуже і часто вороже оточення (над цим працювала комуністична прапаганда). І, не зважаючи на все це, жінка зберегла і українську мову, і українську пісню, і українські традиції. Під час злочинної Акції «Вісла» було виселено на чужину майже 150 тисяч українців. Ця насильницька акція проводилася з участю озброєного війська. Людям наказували зібратися протягом двох годин. А що за такий короткий час у поспіху і паніці візьмеш... їх везли у незнане по кілька тижнів у брудних товарних вагонах, в тісноті і духоті, застрашених, принижених. А по дорозі багатьох жінок і мужчин витягували з вагонів і запроторювали у так званий «Центральний табір праці», а насправді концентраційний табір у Явожні. Не всім звідти пощастило вийти на волю. Одних закатували, інших відправили до Кракова в тюрму на Монтелюпіх, де тривало слідство, продовжувалися допити, і виносилися вироки – переважно 10-15 років.

Як зародився задум Ваших творів і як Ви втілювали його в життя?
Про Акцію «Вісла» та її жертви я довідалася, переїхавши близько двадцяти років тому до Польщі. Взагалі я народилася в Сибіру, куди були вивезені мої батьки як вороги народу.Вони навіть не думали, що мені вдасться вижити в сибірський холод у мокрій землянці. Але Бог дав шанс на життя. Батьків переселили в дерев'яний барак. А в сім років разом з цьоцею, яку вже звільнили із заслання, батьки відправили мене в Україну, до бабці з дідом, які також були вивезені, але вже понад пів року як звільнені. Відправили, бо не хотіли віддавати мене в російську школу, розуміючи, що можуть втратити українську дитину. До мене тільки недавно дійшло, який це був важливий і відважний крок, адже відсилаючи, могли вже не побачитись зі мною. На щастя незабаром вони були звільнені і повернулись в Україну. Тавро доньки ворогів народу переслідувало мене усі наступні роки. Закінчивши школу, хотіла вступати у Львівський Університет, але мене викликали на розмову і натякнули, що не маю такого шансу.  Після цього подала документи у Львівську Політехніку і закінчила хіміко-технологічний факультет. Жила і працювала у Львові.  Згодом доля завела мене до Польщі (я вийшла тут заміж за українця), де відкрила для себе найновішу історію українців.

А як Ви прилучилися до праці в українських організаціях Польщі?
Спочатку, може зо два роки, майже не мала контактів з українцями, оскільки мешкали ми у передмісті Варшави, і телефону в нас не було. Потім довідалась, що створюється Союз Українок Польщі (СУП), включилась до роботи. Пані Володимиру Балій (тепер вже покійна) обрали головою, а мене секретарем організації. Ми творили СУП з великим ентузіазмом. У міжчасі мені запропонували проводити навчання української мови при церкві. Так стала вчителькою. Не мала досвіду у цій справі, але мала запал до роботи, вишукувала шляхи зацікавлення для дітей і для батьків. І згодом у кімнаті, де проводились заняття, вже ніде було сісти. Пам'ятаю перший Вертеп, який ми зорганізували з дітьми, сценарій до якого написала сама. І коли ціла, заповнена по вінця церква заспівала мені «Многая літа», зрозуміла, що всі мої зусилля не були марними. Через деякий час мені запропонували допомагати відомому історику панові Євгенові Місилі в Українському Архіві. Праця виявилась надзвичайно цікавою, я відкрила для себе багато невідомих фактів, подій, осіб, побачила, що українців у Польщі так багато, а їхня історія – така трагічна і велична.

І тоді Ви почали писати свою першу книжку...
Пан Є. Місило підштовхнув мене почати збирати матеріали про українських жінок. Його авторитет, знання, самовіддана праця спонукали і мене до діла. Він весь час наголошував, що залишилися ще живі свідки тих подій, і не можна втрачати часу. Ми писали листи до цих людей з проханням розповісти свою історію. Дехто відразу відгукувався, до декого треба було звертатися через інших, писати по кілька разів. Я помістила заклики в газетах в Україні, Канаді, Америці, Австралії з проханням до свідків відгукнутися. Збираючи матеріали до книжки, почала пошук і в польських архівах, судах. Дана робота тривала майже десять років. Я зібрала багато матеріалів, але не знала, як зреалізувати видання книжки. На це були потрібні кошти. Надія була на підтримку людей, зокрема української діаспори в Канаді та Америці. Довго мучилася над назвою. І прийшла думка – назвати книжку «Віра-Надія-Любов», що символізувало б не лише жіночі імена, але й загальнолюдські чесноти, які ведуть людину в цьому світі. Перша книжка «Віра-Надія-Любов» вийшла у 2001 р., а наступна, другий том – у 2005 році. До їх видання причетні, крім пана Місила, і мій чоловік (Володимир Паньків, художник-дизайнер), який оформив книжку і Анатолій Кобеляк (колишній секретар редакції «Наше слово»), який випещував сторінки, був технічним редактором її. Згодом Інститут Національної Пам'яті Польщі почав досліджувати цю книжку, їм вдалося віднайти Міхала Байовського – ката українських жінок. Хочеться вірити, що колись йому буде винесена заслужена кара. Через долю жінок у книжці передано фрагменти великої трагедії українського населення в довоєнній, воєнній і післявоєнній Польщі, їх долі вимагають від нас особливої пам'яті, адже й досі ні один присуд (1944-1956 рр.) українцям з політичних причин не визнано не дійсним. Цю несправедливість особливо боляче відчувають жінки, колишні політв'язні, яких судили не за участь в збройних акціях, а за співпрацю з цивільною мережею українського підпілля.
А насправді їх трагедія в тому, що були українками. Я вже маю матеріали і на третій том. Чекаю тільки на спонсора, який допоможе із виданням.

З-під Вашого пера вийшла також книжка «Даровано життя, щоб правду розказати» про трагедію Павлокоми. Розкажіть у кількох словах про неї.
Коли п'ять років тому, перебуваючи у Канаді на VIII Конгресі СФУЖО, я зустрілась із членами Товариства «Закерзоння», то саме вони наштовхнули мене до праці над згаданим вами твором. Повернувшись до Польщі, почала зустрічатися із свідками страшної трагедії, яка сталася у Павлокомі З березня 1945 р., коли було позбавлено життя 366 українців. Дуже допоміг мені пан Володимир Федак зі Львова, який надав адреси очевидців, що проживають тепер переважно у Львівській та Тернопільській областях в Україні. Було вирішено видати книжку в Українському архіві. Я попросила пана Євгена Місила написати вступ до неї. Працюючи над ним, пан Місило як доскіпливий історик звернувся до Інституту Національної Пам'яті і в архіви за документами на цю тему. Виявилося, що є надзвичайно багато матеріалів, і на їх основі був зроблений дуже солідний розділ до книжки, а також п. Євген видав усі ці документи окремою книжкою польською мовою. До відзначення 60-ої річниці трагедії, було відкрито пам'ятник у Павлокомі. До цієї події було видано книжку невеликого формату у Львові, а ми представили книжку «Даровано життя, щоб правду розказати». Заголовок символізує страшну правду про те, що з усього українського села Павлокома залишилась в живих тільки невеличка горстка людей, переважно діти, і їм, свідкам тих подій, долею подароване життя, щоб переказали нам правду про зло заподіяне українцям і залишити її для наступних поколінь, аби наші діти, внуки, правнуки не загубились, можливо, десь там у Канаді, Америці, Австралії, Польщі чи Україні, а щоб розуміли своє завдання, знали своє коріння і робили все, щоб подібне більше не повторилося.

Пані Маріє, дякуємо Вам за цікаву розмову і бажаємо подальших творчих успіхів у Вашій такій важливій праці.

Інтерв 'ю вела Лариса Гринда, Новий шлях, Торонто, 20 грудня 2007