home

jabez wątpienia, urodziła mnie moja mama. po niej oddziedziczyłem podstawowe cechy charakteru. było to 22 czerwca 1935 roku w zaleszczykach nad dniestrem. za rzeką znajdowała sie rumuńska strona. to właśnie na tę stronę pouciekali panowie jeneralicja. bezwład panował krótko - ze wschodu najechali nas bolszewicy. zaaresztowali ojca i wywiezli na sybir. rozpacz dobiła naszą mamę. pozostałem z trzyletnią siostrą przy babkach i ciotkach, wspominam jednak głównie dziadka, bo to on i tylko on otaczał nas rodzicielskim ciepłem i nie wygłaszał pod naszym adresem żadnych pretensji. los sieroty nie jest i nigdy nie będzie niczym innym, jak wielkim przekleństwem, dlatego więcej o nim nie wspomnę!

Мама

Мені було тоді може три, а може чотири рочки, коли високо в небі, на його синьому фоні показався німецький літак. Він сильно поблискував і люди казали, що він ввесь з заліза і всіх повбиває, бо з такої висоти кожного видно і нікуди не втечеш. Проте наша мама побігла з нами в город і заховала нас в картоплинні. Ще того ж дня мене цілого обсипало якимось прищами і казали, що це зо страху. А пізніше вчинилась метушня і в нашім містечку появились якісь генерали та високі урядовці. «Psia krew», кричали то тут, то там. Потім всі вони десь зникли і знова стало порожньо, як по сезоні. Відтак пройшло кілька тижнів, а може й довше, і наїхали нас москалі. Вже було холодно, почав падати сніг і вдарили сильні морози. Тата заарештували і посадили в тюрму. Мама носила йому їсти і сильно простудилася. Вже почало пригрівати весняне сонечко, коли вона гарно зодягнулася, накинула на плечі шалінову хусту, посміхнулася і вийшла за ворітця. Я вибіг за нею. Вона обернулася, глянула на мене і швидкою ходою пішла вдолину. І так, донині, її струнка постать все віддаляється від мене, а я ніяк не можу відкрутити цього фільму у другу сторону, і та неміч мучить мене по ночах і її краю немає. Тато додому так і не повернувся. Баба Настя казала, що його вивезли в Сибір і... що тепер буде з нами? Восени маму поховали. Я ніяк не міг її впізнати. Вона зовсім почорніла від недуги і виглядала на якусь чужу. Дорцю наша, Дорцю, чом ти нас покидаєш, на кого залишаєш тоті сироти маленькі, Дорцю наша, Дорцю! – голосила баба Настя. Це все я затямив на усе життя, і коли серцю приказую забудь, воно слухає, і коли розуму приказую забудь, він також слухає, але коли пам’яті приказую, вона не слухає і з усією своєю настирливістю пригадує: це вони натворили, діти бісові, москалики юродивці!

Дідо

Діда звали Петром і він мав дуже гостру бороду. Я це відчував за кожним разом, як він притуляв мене до себе. Коли у нас були німці, дідо, як той, що знав трохи німецьку, працював у маґістраті і одного разу, а було це зимою, приніс мені новесенькі черевички на липових підошвах. Дорослі сміялися з тих черевиків, мовляв, бачите, наші шкіри вивозять до Рейху, а нам кажуть у постолах ходити. Але дідо прибив до тих черевичків підківки і на вулиці вже ніхто не міг рівнятись зі мною у ковзанині. Ой, Діду, їду, Діду, їду! Якось, весною вже, Артур прибіг з криком, твого діда вбили, кричав. Ми всі побігли на гору (так казали про те місце, де була наша хата) і мене підсадили до вікна, і я побачив його в ліжку у кривавій сорочці, і всю його кімнату теж у крові. Не знаю, де його похоронили і де та могила.

Великдень танкіста

Діти ще спали, як почалася битва. Від нашого хреста аж до церкви гуркотіли тигри, глухо палили гармати, лоскотіли машінґевери, скреготали порвані гусениці. Десь горіли гарматні чи танкові колеса і чорний дим стелився в ту сторону, де церква. Коли добре розвиднілось і всі помилися і поодягались у святкове, баба Настя взяла Наталку за ручку і ми побігли попід парканами в сторону церкви. Я розглядався по боках і перше, що на мить прикувало мою увагу, це присадкуватий танк з відірваною гарматою, яка лежала в сусідському саду, і синя нога танкіста, що валялася поміж величезними патронами. Коли ми добігли вже до церкви, то побачили там картину, яка досі не залишає моєї уяви. Два танки ще диміли, а тіла танкістів лежали розкидані по вулиці. Під церковним муром лежав синьоокий русявий офіцер. Я зразу його впізнав. Це він, ще звечора залицявся до Надійки, це він дарив їй колечко, а вона його не взяла. По Службі Божій ми швиденько пробігли попри нього і я ще раз глянув в його очі, сині як небо. Вітер-волоцюга розметував його золоті, криваві кучері, що поприсихали до чола. Якраз починали бомбити переправу і баба Настя погнала нас чимскорше домів. «Та не будем разом жити, танкісте, шумада, шумайда».

Ангел

Ще перед дідовою смертю мене з сестрою забрали на долину, це там, де жила баба Настя з невісткою Катериною. Разом з нами було там шестеро дітей і ні одного чоловіка. Через вулицю, напроти нас жили вуйна Люнка, вуйко Гриць і їхні сини: Тусько, Роман і наймолодший Славко. Вуйка Гриця всі уважали за справжнього господаря і трохи його боялися. Вуйна Люнка була невеличка і її всі любили. Голос в неї був якийсь такий лагідний і теплий. Діти засміювались до розпуки, коли на м’яча вона казала по-польськи пилка. Часто до нас приходила і завжди щось з собою приносила, то морелі, то виноград, однак найбільше любила свого наймолодшого. У Славка був ровер (тепер це називають велосипедом) і він часто брав мене на раму і ми обидва гналися стрімголов від залізниці аж до хреста. Я вмирав від страху, але не дуже, бо за спиною був Славко, Ангел Божий, хоронитель мій. Якось Славко пропав. Вуйна сумувала. Вуйко не відзивався. В котрусь неділю славкове тіло знайшли за церквою, там, на гноївці, де завжди викидали хлопців з лісу. Так понівечили тіло мого Ангела. Пройшло багато років, однак коли сідаю на два колеса, далі відчуваю його за моєю спиною. Він їде разом зі мною, а я кажу до нього: Ангеле Божий, хоронителю мій, ти завжди при мені стій, рано, вдень і вночі будь мені до помочі. Нераз думаю ще й так, що не тільки Славко мені допомагає, але й всі інші, які привели мене до життя, послали в школу, лікували і гнали до науки, і вивели у світ, на людей. Баную за ними і журуся про них, бо не знаю, чи там, де вони перебувають, є Україна, і чи до них заходять у гості, і чи не забувають вертати домів, як тут на землі, бувало, не могли собі пригадати, де їхня хата, і так сидять донині.

Місто

Туга за рідним краєм є глибоким і безмежним почуттям. Це почуття ніколи мене не покидало, но я не достоєн його описувати, тому залишу це так, як почав. Деколи відвідую моє рідне місто. Спочатку заходив на вулицю, де наша хата. На подвір’я не йшов. Мені було соромно за людей, які нас пограбували і прогнали у світ. Тепер вже там не заглядаю, а навіть до міста не йду з тої ж причини.

Дністер

Дністер – моя ріка. Там, на його стрімких берегаг, почуваю себе свобідно, ніби дома, там веду з ним мовчазні розговори, як з кимось рідним і дорогим. А він терпеливо слухає, а відтак пливе і обмиває всю природу, і ту на скелястих берегах, і ту у розлогих, зелених долинах, а ті долини, ті луги пливуть з рікою аж ген, до обрію і десь там пнуться в небо, і все це так грає, грає аж до Чорного моря. Річко моя, кажу за Довженком, чому я покинув тебе на поталу чужих, недобрих людей, які прозорі води твої наповнили нечистю та ще й мають лице казати, що ми, Ярку, їздимо тепер у Крим купатись, бо тут вже ніхто у воду не лізе. Нераз, уві сні, чую, як напровесні Дністер стогне по ночах, аж крига тріщить, а вода то тут, то там випливає на верх і лід темніє, аж котрогось дня все стає дуба, гул і скрегіт наповняє гори, і все це починає рухатись вниз, спочатку поволі, а потім вже не має міри і зносить всі перешкоди і несе їх у море. В Добровляни колись у таку пору вода принесла з гір дерев’яну церкву. Старі люди казали, що панікадило в ній світилось, і може тому не розбило її по дорозі. Вона довго стояла, аж якісь люди? її знесли, залишилось лише місце порожнє, де вона стояла.

nistria

Скеля

Ще за німців українська школа містилася у давньому інтернаті. Тут ми провчилися якихось півтора років. Цю школу я затямив лише тому, що тут немилосердно били по руках. Я досі не можу зрозуміти, за що ці дебелі вчителі так завзято над нами знущалися. В радянській школі не били і її розмістили там, де донедавна була ще польська. Архітектор, який рисував плани тієї школи, спланував її так, що вікна всіх класів виходили на румунську сторону, себто на стрімкі схили гір, що потойбік Дністра оточували місто. В цій школі було якось чужо і нудно. Вчителі переважно курили казбеки, говорили по-російськи і називали нас праклятимі бєньдєрамі. Ми знали своє і щиро їх ненавиділи. Особливо Єлєну Пєтровну, славнозвісну шлюху, яка безкоштовно обслуговувала всєх лєйтєнантов істрєбітєльних атрядов, а нас вчила рускава язика. Старші хлопці бігали за нею по пролісках за містом і там відстежували її чергові виступи з черговими офіцерами. Вона про це добре знала і савсєм нє стєснялась. Крім Єлєни Пєтровни у нас були ще каменоломи. Там добували камінь, з якого випалювали вапно. На всіх уроках наша увага зосереджувалась на каменоломі. А там довбали в білій скелі діри, закладали вибухівку, відбігали в бік і бах. Малі й великі куски каменю відлітали від скелі і падали у її підніжжя. Так день за днем підтинали скелю аж ставало видно, що вже пора і їй відколотись. Напруга в класах росла і вже ніхто не знав, хто веде уроки і про що. Аж за котримсь разом гахнуло якось так глухо, і скеля захиталась, немов подумала, чи їй теж москалеві за вапно служить, а відтак, як яка танцівниця, легко підірвалась, обернулась вліво, потім вправо, випрямилася і подалась перед себе, а вже потім поволі але рішуче жбурнула униз, щораз сильніше відбиваючись від схилів і, немов жива істота, зі стогоном пірнула у води Дністра. Там і спочиває донині, царство їй небесне. Сумно стало без скелі, а й камінь чомусь перестали добувати. Єлєну Пєтровну коханці чимось запаскудили та й перевели на іншу роботу. Навесні ввесь десятий клас забрали прямо зі школи і слух по них пропав. Життя скитальців дає змогу з відстані переглядати пройдене. І я, коли оглядаюсь назад, бачу мою школу, як щось противне моїй натурі, як щось, що намагалося роздоптати її, як чорний мішок, в якому ми, маленькі істоти, навіть припускати не могли, що десь тут, поруч є такі чуда, як Кам’янець Подільський, Хотин, Косів і диво над всі дива Карпати, і люди прекрасні, які там живуть, що є місто Лева, Полтава і стольний Київ, і Дніпро, Чорне Море й Константина град, якого набігали наші діди і прадіди. З цієї школи я подався у світ лише з тавром праклятаво бєньдєри і пам’яттю про нескорену скелю, що не захотіла москалеві за вапно послужить.

Kam.Podol

Халтура

Наприкінці сорокових, в одне спекотне літо почалися хіба перші в нашому районі навчальні курси для вчительок. Вчителів між ними не було, бо всі в лісі або вже погинули. На закінчення вишколу курсантки здавали іспити, а також мусили власноручно виконати стінгазетку для свого майбутнього класу. Хтось їм підказав, що поруч є такий Ярко, що все вміє, то може і газетку зробить. Так почалося моє халтурництво. Час тоді був такий, що паперу чи фарб давно на очі ніхто не бачив. Відомо, радянська влада. Вчительки приходили до мене з агітплакатами і я такий плакат клав мордою на двері, котрі виніс з шопи, прибивав цвяшками і починав малювати. Малював я зубною пастою, синькою і богзна чим. Дівчатам це дуже подобалося і придивлялися, як на очах з нічого твориться їхня газетка. За кожний твір вони мене цілували і платили грошима, і так протягом кількох днів я став хочеш не хочеш дорослим, і так пропало моє, хоч бідне
й голодне, але все таки дитинство.

Сідалище
Баба Настя нераз сідала на довгу, кам’яну плиту, що віддавна стояла перед нашою брамою. Ту плиту поставив там ще дід Іван, аби Йваниха мала де погомоніти з сусідками. Ніяких авт тоді не було і тоті Йванихи, Петрихи, Василихи і обов’язково ворожка Пастерначка довго вигрівали своїми гуздицями тоту плиту і до пізньої ночі плели свої небилиці, а великі, яскраві зорі дивилися на них з темного неба і теж перемовлялися поміж собою. Деколи якась зоря нагло зривалася з небесного купола і стрілою падала на землю. О, казали баби, хтось помер, царство йому небесне. Діти не мали доступу до тих конференцій на кам’яній лаві, але, ніде правди діти, якось собі допомагали різними хитрощами і завдяки цим хитрощам дещо з тих переговорів залишится в історії людства. Про що ж говорили тоті, в переважаючій мірі, вдовиці, погорблені, з порепаними руками, босі і беззубі, самітні, як палець?
Ґінтера Ґрасса вони не читали, бо не вміли читати, зате спогадували безконечно: то про тамту, то про цю війну, то про москалів тамтих, що роздавали хліби як колеса від жорен, то про цих, що мають лише воші як біб. Спогадували також своїх покійних чоловіків, правдивих ґаздів, не те що нині! Так я довідався про красеня діда Йвана і його, а тепер вже і мою астму. Часто розмови йшли про їхніх дітей, які або пішли
у світ, або погинули на війнах, або москаль повивозив їх в Сибір. Про дечиїх дітей взагалі не говорили. Вони були, але про них не говорили, хоч всі знали, де вони. Коли ворожка Пастерначка, котрої чоловік теж десь пропав безвісти, розкладала карти, всі замовкали і з набожною увагою слухали про те, що ваша Настунька, Йванихо, скоро поверне з Сибіру, бо карти кажуть, що її 25 років замінили на 15, то вже не те, що 25. А он, ваша Катруся, Петрихо, не дуже, якись москаль коло неї, бачу, крутиться, чи що? Нераз баби оповідали про шаранчу, яка налетіла на наш край, як все об’їла і ні листочка не залишила. Так і тепер налізли на нас і кінця-краю тому не видно. Ой не добре, ой не добре. Коли ж та війна почнеться? Тоді може стане легше? Як гадаєте, кумо? Чи та Гамерика нам допоможе?
Згадували також, як то ще перед останнім визволенням у кожну суботу всі Йванихи, Петрихи, Василихи та всі інші Ихи заганяли онуків полоти спориш у подвір’ях
і підмітати вулицю, а самі починали рихтувати обід на неділю. Про рецептури тих обідів від мене людство нічого путящого не довідається, бо у той час, як і всі інші дітлахи, я полов подвір’я, знаю тільки те, що глиняні горщики зі стравою запихали у добре нагріті печі, які замащували глиною, котру я сам приносив з яру. У неділю рано жінки мили й одягали дітей у святкове і виганяли на вулицю. Відтак витягали зі скринь свої сорочки, перемітки, гобортки, байори, коралі, фустини і чоботи, і за короткий час перетворювались у правдиві ґаздині, у чудо-королеви і хапали дітей за ручки та бігли до церкви. У церкві діти займали свою лавку, сесриці сідали у лавки по лівій стороні, а браття по правій, за ними стояла решта, а на хорах хор Смеречанського співав Отче наш. По церкві розкривали піч і витягали гарячі ще горщки. Хата наповнялася запахом, якого вже ніде у світі немає, і, перехрестившись, всі ми з повагою поволі коштували страви, яких у світі вже також ніде нема.
Наш край визволяли різні і ніколи нас не питали, чи ми хочемо того. Наслідки є такі, що на тому місці, де ми були, є вже інші і той край є вже іншим. А в моїй пам’яті залишились лише черепки того світу, того маленького раю у одному закіллі Ністра.

Postscriptum 2008
Коли оглядаю в телебаченні різдвяні вертепи у Львові і по всій Україні, з відрадою констатую, що ми встояли все-таки, і якщо на нашому подвір’ї ще повно споришу, то ростуть вже ті молодики, котрі ті бур’яни повиривають з корінням.

Катерина
Коли німці почали пакувати на фіри своє майно і вивозити кудись у незнане, люди щораз частіше шептали про москалів, які вже наближаються і може бути, що визволять нас вдруге. Якось восени щезло командо, що займало будинки тітки Маринки, а вже зимою нас визволяли то одні, то другі. Це мабуть із-за переправи на румунську сторону. На цей фронтовий час ми перенеслися до літнього будиночку баби Насті, позатикали вікна подушками і так там сиділи. А назовні туркотіли танки, стріляли гармати, кричали ура
, а часом хтось пускав чергу по наших подушках. Тоді ворожка Пастерначка розпускала писок від вуха до вуха і на все горло гукала до тих кулеметників: а поцілуйте нас в... і тут, з огляду на дітей, вгризалася в язик і вже спокійніше кінчала: а поцілуйте нас в гуздицю. Видно, не тільки на картах, а й на панцирях розумілася незле. За котримсь разом так прокоментувала події на дворі: ну, слава Богу, християни знову прийшли. Для нас це означало, що німці знов виперли москалів з міста. І так аж до Великодня обидві непереможні армії плюндрували наше курортне містечко. По цих визвольних боях воно не піднеслося вже ніколи. Коли німців не стало на добре, виявилося, що деякі господарі і урядники пішли чи, просто, поїхали разом з ними. Влітку до міста наїхало повно танків. Їх окопали в наших садах. Переправу бомбили і вдень, і вночі. Ми так звикли до цього, що навіть баба Настя не поспішала ховатися, коли бомбардували станцію, хоча та була від нас вже й не так далеко. Якось кинули бомбу перед нашою хатою, але їй нічого не сталося, тільки трохи пошкодило хату сусіда напроти нас і той ходив довкола неї і викрикував кудись вгору своє пся креф. Одного разу все небо вкрили величезні бомбардувальники. Вони летіли в сторону Румунії і їх було так багато, що на дворі немов повечоріло, а гуло так сильно і гнітюче, що ніхто й не пробував говорити. Це тривало, може, з годину і всі ми зрозуміли, що стали свідками якихось нелюдських змагань.
Мій двоюрідний брат Артур любив слухати радіопередачі. Це було суворо заборонене, тому він робив це по ночах. На початку травня, десь опівночі, Артур завив на ввесь голос: кінець війни
! кінець війни! кінееець... Одні зраділи, інші похнюпились, а деякі розгубилася. Настав час перемін. З цього періоду я затямив головно те, що поляки почали їхати у Польщу, що все зерно забирали в селян і звозили до магазинів на нашій станції, що саме тоді тітку Настуньку вивезли в Сибір, а відтак почався вже голод. По голоді на опустошіле місто знов наїхали визволителі. Разом з ними все помінялося на гірше. Ми, дітлахи, вперше побачили, як прибулі впивалися до нестями і штахетами розбивали собі голови, як дітей напували горілкою і як втішалися, коли ті падали в калабані. Теж вперше побачили, як при всіх голі солдати купаються у Ністрі зі своїми Катюшами, а ті регочуть, шкіряться золотими зубами і ні сорому ні сраму не відчувають жодного. Пам’ятаю також, що там, де був зіцер пляц, тепер муштрували новобранців. Ці хлопці, полапані по селах, робили собі дерев’яні гвинтівки і з цими гвинтівками відбували воєнні вправи. Відтак їх відправляли на фронт і вони там гинули за Сталіна.
Коли вже поляків повивозили в Польщу, а ворогів народу
в Сибір, наше містечко щораз швидше потопало у сутінках савєцкой жизні. Хліб на картки в кілометрових чергах, заробити нема де, вкрасти вже теж не було що. Вкрали нашу браму, вкрали дах з шопи, обікрали хату, вкрали граблі, і роскалі покрали також.
Зимою ми спали в кухні, а і тут вода вночі замерзала. Бо як же ж можна обігріти хату одним кукурудзяним сніпком?! Вкінці і цього топлива теж не стало. Не було виходу, треба красти. Тільки де і що?! Тітка Катерина каже так: підем, Ярку, на румуньську сторону, лід ще грубий, а стріляти до нас, може, не будуть, як підем під вечір. Взяли санки, пилу, сокиру і пішли. Лід вже на середині тріщав і вода виходила наверх, але якось перейшли. Дійшли до повороту і там полізли вгору. Я ліз швидше, але тітка, як то жінка, не дуже. Дерев на тій горі ніяких не було, бо вже повитинали, але для таких, як ми ще трохи залишилося. Натяв я, що міг, обчистив та поскидав вниз, на лід. Стало вже темно, але місяць почав виходити з-за хмар і трохи повиднішало. Перша почала сходити тітка, але посковзнулася і полетіла стрімголов удолину. Я подумав, що вже вбилася і скоро збіг униз. Там, в місячному сяйві, я побачив її голі ноги, обидві в крові, з пороздираною шкірою. Вона розглядала мовчки своє нещастя і не знала, що робити. Я зняв свою сорочку, подер на шматки і вона сама попідв’язувала рани. Якось підвелася, взяла мою голову в руки і тихенько заплакала. Я мовчки поприв’язував до санчат порубане, а вона сказала: ти ще дитина, щоб таке оглядати, і ми разом потягли ті дрова вздовж румунського берега. Води на середині Ністра прибувало і ми шукали місця, де якомога скоріше можна перейти на нашу сторону. Страх додавав нам сил і якось, з Божою поміччю, нам вдалося перейти ріку якраз напроти нашої вулиці.
І тут, на твердій вже землі, обезсилений до краю, я сів на санки і безсоромно заявив: далі тих дров вже не потягну. Тітка Катерина дуже лагідно, як на той час, сказала так: ти тут посиди, а я піду по хлопців, може яких найду. Я довго не чекав. Прийшли удвох, посадили мене поверх дров і потягли аж до нашої хати. Донині моя пам’ять зберігає ту місячну ніч на засніжених скелях по той бік Ністра.

Теща, двічі герой і сибіряк Двічі герой
Напроти нас через вулицю мешкали Білики. Вони кудись втекли перед москалями і в їхньому будинку поселився двічі герой Радянського Союзу полковник Ліусенко. Його назначили начальником районного воєнкомату. Полковник був високого росту, а його лице, як у більшості москалів, було пооране віспою. Всі трохи боялися його, бо це саме він забирав хлопців у красную армію. У полковника була жінка, груба, руда, ще й неряха. Тітка Катерина помагала їм в господарстві і він нераз просив її, щоб вона передала нашим, аби не приходили до нього з доносами. У полковника, кромі обридливої жінки, була справжня парадна шабля. Він нераз бачив, як ми бавились у козаків, і тоді позичав мені цю шаблю. Хлопчиська німіли від зависті і несміливо просили дати хоч потримати її. Шабля в їхніх руках поблискувала, немов сонце, і ми з жалем повертали її полковникові. Але полковник, видно, полюблював нас трохи і його шабля ще не раз брала участь у наших козачих походах і засідках. Через якийсь час у Ліусенків появилася маленька і худенька, як трісочка, дівчинка. Вона була пострижена на хлопчика і часто підходила до огорожі та прискіпливо вдивлялася в нашу сторону. Її взяли з якогось притулку на виховання, та мачуха чомусь дуже знущалася над нею. З її худеньких ручок і майже лисої голівки не сходили зеленкуваті синяки, а одного разу полковниша попала в істерію і кинула її на кухонну плиту та страшенно її ошкварила. Дівчинка перестала визирати через огорожу, а потім її кудись віддали і обзавелися поросятами, які скоро повиростали і вижерли все, що було довкола хати Ліусенків. Відтак свині змудріли і прорили проходи під огорожею і виповзали на вулицю, а то й забігали в город баби Насті. Баба хапала палицю за другий кінець і обкладала їх скільки влізе, свині пищали і розбігалися по грядках, діти реготали зо сміху, двічі герой відкривав ворота і безпорадно запрошував свиней додому, алі ті не поспішали, бо знали, що там подохнуть з голоду. Тоті гоніння нераз тривали довше і бабин терпець тоді вривася, а Старі Заліщики мали змогу послухали похвальну оду про москалів, друге визволення, руду і погану полковнишу і її маму, що повинна була її висцьити на кропиву, про закатовану дівчинку, медалі полковника і де він має їх собі всадити, про суд Божий над тою шаранчею, про Франца Йосифа і що би він з тою шаранчею зробив, якби лиш був, про Матір Божу і змилування над нами, і про посуху та москалихи, що голі купаються у Ністрі, і хто то все таке бачив і за які гріхи Бог покарав нас тими дикунами, і коли то, люди добрі, чорт їх побере від нас і так далі і далі, аж замучена тим всім сідала баба Настя на камінь біля воріт, спирала голову на палицю і затихала. Свині теж заспокоювалися і шнурочком топали до своїх воріт, де двічі герой давав останній копняка в зад, запирав фіртку і наставала тиша аж до наступного поросячого прориву. Минуло багато років, коли це в Лондоні мій батько розповів мені таке:

Сибір
За Польщі твій дід і мій тато Петро не виходив з криміналів, і баба Наталка мала вже досить його України. Але коли нас визволили москалі, щойно тоді настало справжнє пекло. Наших людей закатовували у в’язницях, вивозили в Сибір, а одного разу на нашій станції кілька вагонів з невинними людьми протримали цілий тиждень на спеці без води і їжі, а коли ті почали кричати і благати води, вагони зіпхнули на підірваний міст, а звідтам просто в Дністер. Ніхто не врятувався. Жити однак хотілося і кожний робив що міг, аби залишитися дома і прокормити дітей. Я почав працювати в коперативі як продавець, але товару там не було ніякого. Одного разу прийшов до мене начальник НКВД і сказав, що сьогодні мені підкинуть кілька сувоїв якоїсь матерії і він буде дуже вдячним, коли я відложу кілька метрів для його жінки, бо вона хоче пошити собі нове плаття. Я так і зробив і поклав під прилавок кілька метрів цієї матерії. Минали години, але жінка начальника не приходила, зайшли натомість енкаведисти, найшли матерію і додому я вже ніколи не повернув.
Спочатку я сидів у чортківській в’язниці, де мій тато провів цілі роки, пізніше мене перевели до Кам’янця Подільського, а потім вже повезли за Урал на якісь безмежні і непрохідні болота. На головних лагерних воротах привітав нас такий лозунг:
Страна трєбуєт марганца! Що це таке той марганець, ми зрозуміли дуже скоро, бо вже на другий день поодягали нас в якісь фронтові шмати, дали по лопаті і погнали в болота. Там, по пояс в воді, ми вибирали з дна якийсь мул і клали його на кучки, які інші кудись вивозили і виробляли з цього марганець, який використовували до продукції боєприпасів. От і все. Стоїш цілий день по пояс в болоті, махаєш лопатою і славиш Йосифа Вісаріоновича. Слабші так і залишались там, де стояли. На жаль, я вже знав, що моя Дорця померла і ніяк не міг собі уявити, що з моїми дітьми робиться і де вони тепер?! Не піддавався, але болото робило своє. Почали випадати зуби, прорідилося волосся, листів з дому не отримував. Якось виліз з того болота і присів на горбочку трохи просохнути і огрітись, а тут зразу підбігає солдатик з гвинтівкою і як почне матюкатись, як почне і про мою маму, і батька і тещу... і тут щось зі мною сталося. Не можу цього зрозуміти донині, але коли той москалик згадав мою тещу, щось в мені закричало ДОСИТЬ! Знаєш, мою тещу а твою бабу Настю всі зяті шанували, а я особливо. В ній було щось такого, що півміста їй поступалося і ніхто не важився їй заперечувати, хоч вона була неписьменною і маєтків не мала. Її шанували всі, а в церкві вона була найголовнішою сестрицею. Попри все те моя теща мала ще один дар – вона могла проклинати не тільки безконечно, а ще й поверхово. Деякі шедеври тещиної поетики я вивчив напам’ять і саме це врятувало мені життя. Отже, коли той сибіряк почав безчестити мою тещу, я не витримав і викричав прямо в його кацапську морду всі, які затямив, бабинастині шедеври, викричав і завмер зі страху. Москаль витріщив очі, але мовчав, а потім поволі взяв у праву руку сталевий гак до витягування з болота дерев’янних стовбурів, подивився на мене немов з подивом і сказав: тєбя как зовут? Я відповів, а він далі: так вот Маріан Пєтровіч, вот тєбє етот крюк, садісь здєсь над етой рєкой і харашенько наблюдай, і єслі здєсь паявітса бальшоє дєрєво, тагда ти єво етім крюком і витягівай на бєрєг, понял? Там де ми стояли ніякої річки ані навіть струмочка не було, то куди ж це дерево мало перепливати? Він ще раз запитав: понял ілі нєт?! Я скоро відповів, що зрозумів, взяв гачок і сів. Так я просидів на цьому місці цілі місяці аж прийшло повідомлення, що польських горожан
відпускають з лагеря до армії генерала Андерса. От така то моя теща була! Царство Їй Небесне.

В чужині умру...
З просоння іноді проснусь...і ще, і ще раз, і ще не знати в котрий вже раз прію в те спекотне літо 51-го десь в безіменному лядьському селі з затухлим ставком посередині в маленькій кімнатці два на три зі стелею майже над головою і мучусь, конаю і ношу в моїх ще дитинячих руках опухлу від роздумів голову, а з неї все виливається в Ністер і мість холонути, розпікається ще дужще і на вшпиньках вибігаю у двір і під засохлим від жари деревом товчусь з думками... додому, додому хочу все дужче і дужче і хіба вб’юся або що, сяду у поїзд і поїду туди... куди, куди ще не знаю, але поїду, щоб не знати що, але поїду і вже ніколи не повернусь до того пекла, в яке сам дурнувато заліз і раньше чи пізніше буду над моєю водою і отулюсь моїми горами і буду дивитися, як моя люба пливе з трусиками в зубах на румунський берег а я за нею на відстані, щоб собі не думала, що я її невольник, або що...та де ж та свобода... а поїзд знов приїде і від’їде, і тут залишусь на віки над тим затухлим ставком... та нащо їм ще той ставок, чому він ще не висох, може тоді б всі жаби передохли і перестали реготати по ночах... але місяць далі зазиратиме в те маленьке зачинене віконце... чому його зачиняють... чому... де... навіщо я сюди приплівся... як розвиднится, напишу листа до неї... до них... до вождя всіх народів і пошлю його... куди... не знаю...не знаю...

Ярку, йди до хати і лязь спати і не думай вже стільки... думай не думай – царем не будеш – царем...не будеш, іди...Наталка пробудилася і за тобою плаче... іди

Сон, 25.02.2009

Баба Наталка

Баба Наталка завжди гордилася тим, що вона полячка і нарікала, що всі її негаразди походять від назви. В її розумінні назва це прізвище, яке має по чоловікові, через яке вона і її діти вже стільки років терплять всілякі приниження й наруги. Бабиних родичів привезли в Україну ще за царя Гороха і поселили в селі Дзвиняч на тому місці, де пізніше повстала польська колонія. В тому селі не було ні церкви, ні костела, тому щонеділі всі селяни ходили пішки до Заліщиків, щоб помолитися до своїх Богів. Попри зусилля польської влади і заліщицького ксьондза колоністи швидко навчилися української мови і поволі почали потопати в українському морі, яке зі всіх сторін їх оточувало, а Польща, що їх прогнала з рідних мазовецьких рівнин, була далеко і про їхні нужди не хотіла й чути. Бабині родичі Білинські були людьми спокійними і з сусідами жили в безприкладній згоді. Баба Наталка часто згадувала, як в їхній хаті світили лучивом і при такому освітленні вона вчилася писати і читати, що на той час було дивним і нечуваним, щоби сільська дівка ходила до школи, а в полі то ніби хто буде робити? Роки минали і Наталка виросла на гарну дівку, а її полум’яне волосся здалека червоніло на ціле село. Ой рудая, руда я, докучали парубки. Як це сталося, що руду Наталку посватав Петро Паньків, нічого не відомо. В старих документах можна віднайти якісь сліди про те, що в них були якісь справи в Олієві, пізніше вони брали якісь кредити і купували щось в Заліщиках, і це все, що можна встановити.
В Петра й Наталки було четверо дітей: двох синів і дві дочки. Первородний Антон за батьковим прикладом в голові мав лише Україну і як тільки підріс, подався за Збруч і баба Наталка вже більше ніколи не побачила своєї любої дитини. Сльози розпуки виливала на дідову голову, а любов і злагода пішли геть з їхньої хати, і зле стало поміж ними. Другий син Мар’ян пішов в братові сліди і безстрашно парадував по місті тільки в вишиваних сорочках, ходив до читальні і читав заборонені книжки. Вчився дуже добре, але школи не закінчив, бо ніяк не хотів поміняти татового прізвища на Паньковскі. Коли вперше більшовики визволили нас з-під лядської влади, Мар’яна арештували і заслали в Сибір. З дочок баба найбільше любила молодшу. Старшої недолюбляла, бо надто пригадувала їй чоловіка Петра, якого ніколи не було дома, бо або сидів в арештах за якусь Україну, або робив з жидами великі ітереси.
Обидві дочки повиходили за польських жовнірів, яких було повно в казармах, що знаходились зараз за нашим морелевим садом. Коли у старшої народився хлопчик, баба Наталка поїхала кудись у Польщу забавляти внука. Саме тоді Пан Біг затіяв Другу світову і баба опинилась в Польщі, а дідо в Радянському Союзі. Один як палець: син в Сибірі а невістка Федора з недуги і розпуки залишає двоє діточок і йде зі світа. Горе та й біда!
Якби цього було мало, милосердний Бог послав смерть ще й дідові. Його зарубала
дурнувата наймичка Текля, яку взяв до прибирання хати. Ціле місто переповідало цю подію і з часом вона перетворялася в найдивніші фантасмагорії. Німці, які тоді вже панували в наших краях, арештували Теклю і розстріляли разом з жидами в Товстому неподалік від Заліщиків. Баба Наталка, як пристало на законну жінку, поховала свого чоловіка, а на його гробі казала поставити великий залізний хрест. Його донині з’їдає іржа і з’їсти не може.
Коли закінчилась війна, баба Наталка разом з іншими поляками поїхала до Польщі і там проживала в понімецькому Вроцлаві. Її внук, якого все життя доглядала, став інженером і працював в величезній фабриці, яка виготовляла вагони. Довкола того Вроцлава в різних німецьких містечках поселили переселенців. Деяким вдалося за глиняні ліплянки, які залишили в Україні, дістати мальовничі і чепурні доми, що залишились по німцях. Однак по ночах снилися їм побілені хати, Дністер і яруги, та вороття вже не було.
Пані Рудишова була жидівкою з Заліщиків і вже у Вроцлаві часто відвідувала бабу Наталку і цілими годинами одна другій розповідали про свою долю й недолю, які відбулися там, далеко, над Дністром.
І баба Наталка, і пані Рудиш, і всі інші переселенці в більшості вже повимирали, і їх похоронили на чужих, німецьких цвинтарях. Чи пером і пухом, а чи може каменем лежить на їхніх грудях тота чужа, і знову, не своя земля?
06.2009

PS
Тут, у Польщі, не змовкають балачки про насильне виселювання поляків з України, Литви, Білорусі тощо. Не хочу сказати, що це брехня, ні, я скажу про це свою правду.
Коли я ходив до радянської школи в Заліщиках, директором тієї школи став Чижов, савєцкій афіцер в ранзі лейтенанта або капітана. Згідно з тим рангом він і правив цією школою. Кілька разів підряд хлопців і дівчат з десятого класу кудись вивозили і слід за ними пропадав. Я був сином ворога народу і хоч відбріхувася тим, що мій батько загинув в красной армії, ніхто в це не вірив. До десятого класу мені бракувало тільки два роки і я інтенсивно думав, куди податися, щоб не попастись. Нагода трапилася несподівано, і разом з сестричкою ми добровільно поїхали до Польщі. Така ж добровільність спонукувала і поляків виїжджати в незнане, на якісь німецькі території, але воліли це, ніж Казахстан. Савєтская палітіка, як видно прониклива і перспективна, і прошу не забувати, тема виселювання чи переселювання ще не закінчена, а її нові прояви вже дозрівають.

Ярмарок
Ще за Франца Йосифа південно-східну, найстарішу, українську частину міста називали Старими Заліщиками. Нові Заліщики появилися пізніше, коли виникла мода на курорти
і панам з великих міст захотілося пожити хоча трохи так, як заліщицькі жили
з давен-давна. Тут і в сусідніх Добровлянах вирощували все, що потрібне для куротного міста. Субтропікальний клімат, чисті води Дністра і заможні довколишні села довершували справу. Місто почало розростатись у швидкому темпі. Появилися нові мешканці, тому, крім церкви в Заліщиках побудували ще костел і божницю. В самому центрі стояв з чотирма вежами по рогах маґістрат. З давніх-давен в ньому містилася вся влада міста. Старі люди казали, що в його підземеллях діялись якісь дивні речі
і звідти ішов підземний прохід на другий берег Ністра, яким люди тікали від татарів. Якось баба Настя послала в школу свою улюблену Дорцю, і вчителька вивела дітей на шкільне подвір’я і наказала їм робити порядки. Відомо, курорт мусить мати вигляд. Дорці припало завдання перевозити каміння з одного місця на друге і саме тоді баба Настя йшла до Янкеля по гроші і, проходячи попри школу, заглянула на шкільне подвір’я. А там її Дорця замість вчитися писати пхає тачки з якимось камінням.
Цілі Старі Заліщики потім роками оповідали, як Йваниха хапнула вчительку за пелехи
і так довго товкла об тоті каміння, аж добрі люди відрятували її. Маґістрацький службовець Петро Паньків заарештував Анастазію Красій і посадив на три доби в маґістрацьку пивницю. Баба Настя верещала на цілий маґістрат і староста наказав занести бабі трохи горівки най собі поп’є тай ся втихомирить. Петро зробив так,
як староста наказав: приніс бабі могоричу і доброї закуски і як умів, так і розвеселяв старозаліщицьку ґаздиню. У такий простий спосіб Петро Паньків познайомився з матір’ю прийдешньої синової, яка покищо, возила каміння і навіть не здогадувалася, що стане саме моєю мамою.
Баба Настя, як кожна порядна ґаздиня, ходили на ярмарки, які відбувалися щотижня на площі неподалік церкви, костела і божниці. Нераз забирала й мене з собою і, не скривлю душею, коли скажу, що я радо біг туди за нею. А на ярмарку повно народу з усіх закутків нашого району, та найбільше заліщицьких. Всі вони вовтузились то сюди, то туди, поміж кіньми, возами, бочками сливок з коломийщини, перекупками, м’ясними лавками, жидівками з булками, що хрустіли в зубах так, що й досі інші мені не в смак. Були там всякі: і міщани, і селяни, були злодії й зі шкварками жиди, іржали сполошенії коні, баби все коштували і все було не в смак, і лірник був, і звичайні жебраки, яким давав я копійки й вони молились за Федору. Все це я розглядав, слухав, нюхав, коштував і в пам’яті моїй ті звуки, запахи й смаки лежать собі спокійно, аж поки якась розмова чи їда не струснуть отим спокоєм і тоді все те стає перед очима, і оживає, і вже все інше пропадає геть, і насолоджуюсь отою пам’яттю про щось, чого давним-давно нема
і думаю тоді, що я не кінь якийсь і не москаль, а я нащадок і всі ті, з тих ярмарків, живуть у мені, і разом нам так добре, і не мішайте нам.
Бувало, що баба Настя каже: постій, Ярку, при тому дідові, а я піду по шкварки і зараз поверну. І я стояв, і дивився на того діда в лахманах, який тримав на колінах якусь ліру з чорною, засушеною жилою, яку натискав то тут, то там, і одночасно крутив за вихилясту корбу, і ліра скрипіла як яке немащене колесо, а дід верещав на цілий ярмарок: Оо-ой були царі і царенята, пани великі і дрібненькі... і вже ніби до мене
і трохи тихше... а-а воші як біб. Народ слухав і сміявся, і кидав у дідову торбу, то пару яблук, то жменю сливок, а деякі й копійки не жаліли. Я стояв, як зачарований
і слухав, і чекав терпеливо, аж поки дід не зачне про князів, козаків і королеву,
і так би стояв до кінця світу, та баба Настя вертала, давала дідові гроші і казала, що це за Федору і тоді дід від вереску переходив до Отче наш, а ми ішли дальше поміж возами, кіньми і прилавками і коштували то се, то тамте, а баба все приказувала, що не достигли ще ті ваші сливочки, або ті морелі вже давно перестигли, а ви ще хочете їх продати? Мені робилося жаль тих жіночок, що мали такий нездалий товар і я тоді тягнув бабу за спідницю в іншу сторону, і ми розглядали кошики повні яєць, пов’язаних курей, кріликів у клітках, миски і повні пахучого масла горщики в різних узорах, і віночках довкола, і так доходили до перекупок, які продавали зернятка з дині і рум’яні, пахучі булочки, а тоді вже купували і те, і друге і я їв булочку, яка хрустіла в моїх зубах, і вже не злився на бабу Настю, а тут дід знову верещав: О-ой ... козаки йдуть...та москалів фурт б’ють...
Ми довго так ходили помежи людьми, возами, бочками сливок, картоплею, сметаною, сиром і маслом, мішками борошна, крупи, вівса і всілякої городини, а я все дивився і слухав, як коні іржуть і які в них зуби, а люди казали до баби Насті Слава Йсусу, Йванихо, або питали А чий же той хлопчик такий файний, а баба тоді відказувала А краще не питайте мене, таке нещастя, що й казати не буду. Я не дуже сприймав ті розмови дорослих
і тягнув бабу Настю туди, де якийсь юродивий пробивав величезним цвяхом свої щоки
і той цвях вилазив то зліва, то справа, але кров не текла. А під плотом, на кінських ланяках, лежав якийсь неживий і мухи вкрили все його лице.
А се хто занеміг? питала баба Настя, та ніхто, віповідали їй, се москаль знова впився, та й лежить, як пацє.

За тим пацєтом, трохи далі, сидів у дерев’янній коробці каліка, якому відрубали обидві ноги, а може й більше, прив’язали ремінцями, щоб не впав і так залишили на тротуарі
з капелюхом. Я боявся туди іти і баба не силувала мене, бо пощо страшити дитину.

Додому вертали ми як завжди, попри цвинтар, і не раз заходили на гріб, до мами, і баба Настя молилася за її душу і заплакана вертала до хати, а я з ровесниками грав у кічки-палестри, або біг з ними над Ністер купатися.

Panta rhei, все пливе, Геракліт
Все минає, та й се мине,
баба Настя.

І минуло. Жидів повибивали німці, а поляки самі поїхали в Польщу, додому. Визволителі позабирали людям землю та й загнали в колгоспи. Чоловіків половили в прекрасну армію, а молодь пішла в ліс. Місто опустіло. По ярмарках слід пропав, бо ніби, що продавати, хиба що воші, але тоті кожний мав свої. Залишилось лише кілька перекупок, які торгували квадратним, чорним як земля, хлібом, за котрим по ночах вистоювали в чергах. Хліб продавали на кромки, тому що цілого ніхто не міг купити. Пропав десь
і лірник, і коні пропали і той з цвяхами у морді. Все пропало. Залишились лише ті в куфайках. І баба Настя, коли таких було побачила, казала так:
А щоб вас, чортові діточки, ваші мами були висцєли на кропиву!

Синтез
Багато років, які я провів на чужині, пішли на науку і мій професіоналізм у дизайні,
і все це я мав привезти в мою Україну і, коли вона почала пробуджуватись до нового життя, я вже був там, і робив все, щоб віддати Їй добуте за кордоном. Кільканадцять років я прокрутив на заняття зі студентами насамперед Львівської Академії Мистецтв,
а пізніше Української Академії Дизайну, також у Львові. На жаль, я прорахувався, бо народу, для якого збирався працювати, ще не було. Незалежній Україні минуло вже 18 років, а народу там далі обмаль.

Офіцер, осетин і розвідниця

Полковник Ліусенко не раз кликав тьотю Касю і, ніби ненароком, ніби жартома, бурмотів під носом , що завтра, мовляв, має намір своїх солдатиків трохи провітрити десь в Лисичниках, а може в Голіградах. Дивись, тьотю Касю, щоб ваші молодчики моїх не перебили, бо знаєш, в них теж є свої матері. А може б так твій осетин взяв Надійку і трохи її прокатав у ті сторони, і машину дам. І вже мчала Надійка зі своїм осетином до цьоці Ганьки, що в Лисичниках, а наші стріляли по них, та якось не попадали, добре знали, що пересторога їде . Генералісімус
Коли йшлося в Заліщиках з залізничної станції вниз, в напрямку вулиці Головної,
по лівій стороні колись красувалася Українська гімназія, а далі, за нею, аж до хреста стояв високий мур з пісковика. За тим муром була велика толока і коли приїхали ті
в тєплушках, на ній поставили деревянну карусель, ларьки з лімонадом, і ще там щось,
а в мурі прорубали величезні ворота, які прикрасили звьоздочками, серпами й молоточками і трохи далі, в глубині відлили бетонний постамент і поставили на ньому Вождя народів, також бетонного, в шапці генералісімуса, з орденами та іншими бляшками на грудях і красними полосами на штанях. Сталін ледь помітно посміхався до нас, аж робилося моторошно, та довкола дули в труби, тарабанили в бубни і періщили в літаври, а рижі вісповаті маруськи в перкалевих юбках шкірили зубами, переважно золотими,
а визволителі курили казбеки і зневажливо споглядали на свої красулі. Нехотячи котрийсь брав якусь у танець, а відтак тягнув кудись, на бік, а вона регортала на все горло, щоб усі знали, що з лєйтєнантом іде. Ті зрелища довго не тривали, бо якісь люди вкрали то се, то те, аж на толоці стало пусто і вождь залишився сам.
Коли прийшли німці, себто христіани, як казала бабина ворожка Пастерначка, на площі визволителів зорганізували зіцер пляц і стрільницю. Військові вправи на жителях Заліщиків не робили особливого враження, бо воєнних тут ніколи не бракувало то й привикли до них, але стрільниця запрацювала блискуче! Всі хотіли побачити, що там сє ґіє, а діти, як горобці побсідали всі околичні дерева і витріщували очі на те, що вичиняють німецькі вояки. А вони, як на господарних німців пристало, зі всіх видів стрілецької зброї палили до Йосифа Вісаріоновича, спочатку, як ми, сидящі на деревах встановили, валили по орденах і так довго прали, аж безцінна бляшка зникала зовсім, при тому реготали і матюкалися, аж по горах несло. І так день по дню, зникали зірки, вуха, примружені очка, генеральська шапочка, аж вождь зовсім заокруглився і став подібним до зогнилого огірка. Старі люди, коли йшли попри бувший пам’ятник вождя, плювали на землю, або хрестилися, або одне і друге.
Пройшов якийсь час і на німців глянув Господь і скривився, і нас ще раз визволяли москалі. Тим разом переливки не було і всі ми, включно з дітлахами зрозуміли, що нам алєс капут і або в ліс, або в прекрасну армію, або в комсомол. Ті, котрих зловили в армію, проходили воєпідготовку на тій толоці, де стояв Сталін. У них були дерев’янні крісики і вони з ними марширували по цілих днях і співали москальських пісень в роді вихаділа на бєрєг Катюша, я пулємьотчіком раділся, або ми в бой паєдєм на тачанкє тощо. Спали там же, під муром, а по двох тижнях їх посилали на фронт, де німці до них стріляли, як до качок, і навіть не прицілювались. Їхні  могили під Дуклянським превалом, або у Варшаві, чи під Вроцлавом, а може й де інде.
У тих, що пішли в ліс, були сравжні кріси, автомати, машінґівери і дехтярі, і пісні вони співали інші, та безнадії шлях стелився перед ними і полягли знесилені, і могил у них немає.
А ті всі комсомольці, що душу віддавали так на ніби, тільки на якийсь час, і не оглянулись, як стали холуями і як холуйщина ота до нині, на нашій Україні нам дихать не дає.

Безіменна
На горах, що нас оточували від півдня, завжди біліли маленькі, як дитинячі долоньки, хатки Хрещатика. Коли сонце світило, вони ставали ще білішими і ніяк не можна було відірвати очей від того білого нібикольору, який, здавалося, домінував над всією околицею. Ми нераз спотерігали, як по той бік Ністра, ніби якісь мурахи, ідуть берегом поволі, одна за другою, погорблені жіночки, а на плечах у них величезні оберемки хмизу, який знаходять на берегах ріки, і як з тим хмизом пнуться стрімкою ущелиною туди, вгору, де небо, де Хрещатик і біляві хатки. А десь під осінь, біля підніжжя гори, мабуть, ті самі жіночки цілими днями тіпають в воді льон і лоскіт того тіпання несеться вздовж берега далеко аж ген, за поворот ріки. Нас, тих, які завжди жили в долині, кортіло хоть на мент побачити зблизька тоту потойбічну Україну, яку ми називали так звичайно, румунською стороною. Старі люде оповідали, що на тій хрещатицькій горі, лівіше від села, ще за царя Гороха , їхав вночі якийсь богатий панич і вдарив грім,і кінь знаровився і понесло панську коляску стрімголов у Ністер, та сталося чудо і коляска зачепилася на скелях і пан разом з конем так провисіли на узбіччі аж до ранку, і прийшли люди і їх спасли. В тому місці, де пан врятувався, почало бити джерело і на пам’ятку тієї події він побудував православний монастир,і монахи тієї обителі кожного ранку обходили її з колатками, і то колатання так само, як то тіпання, неслося по горах щоденно, і так вростало в нашу заліщицьку буденність, аж зцілилося з нею, як щось органічне, завжди суще і вічне.
Німецький танк, що вже кілька днів стояв біля нашого хреста, нагле заворушився, покрутив башнею, підняв вгору стовбур гармати і глухо плюнув в сторону Хрещатика. Потім стрельнув ще раз, і ще... кілька разів і ми побачили, як білі красуні на мить пригасли під сивим димом, якого вітер швидко розметав по небі, відтак за хвилину-дві язики вогню вже звивалися до неба, а маленькі постаті людей метушилися довкола хаток і їхній зойк доходив аж до нас, вдолину. Баба Настя там, де стояла, впала на коліна
і молилася до Господа, аби відпустив гріхи наші і пощадив невинних. Та вогонь не вщухав і вже всі стріхи загорілися й німці повилазили зі свого тигра і втішалися чужим нещастям. Пастерначка, бабина ворожка, лишень сплюнула в їхню сторону, а відтак закурила німецьку сигарету.
Коли по німцях, до нас прилізли ті в куфайках, якось зранку з того погорілого Хрещатика до нас привели якесь дівчисько, то ж на печі стало тіснувато. До школи тоді не ходили, бо відомо, фронт. Про дівча з румунської сторони казали лише те, що треба її скривати, але пощо і перед ким, не говорили. А Вона (імені її не називали) швидко задомовилася (видно, не вперше ходила по хатах) і як почала, то її рот взагалі не замикався ані на хвилину, і наші вуха безперевно наповнювалися різними небелицями то про те, то про се, і так ми засинали і уві снах вона нам далі оповідала про красуні, лицарів, ляхів і козаків, і русалок, що по ночах плакали в Ністрі. Довкола нас гула війна, та нам не до того було, ми на нашій печі мандрували собі по всій Україні, здобували твердині, визволяли Роксолянки, гуляли по Чорному морю, по Дунаю і по Дніпру, входили на Синевир і пили цілющу воду, і Фраца Йосифа любили і лізли на ністорвую гору, де мучили Тараса, і так в тих мандрах уві сні і на яву пробули ми аж до весни. Якось вночі прийшли по дівчину, і так ми й не встигли запитати, як зовуть її, і досі в пам’яті моїй вона і є, і її немає, та мозок мій все зберігає, дурний, надіється, що може ще колись пов’яжемо її з іменем якимсь.
Нераз зимою у нас ночували, бо наша хата недалеко від станції. Приходили пізно і зараз тітка Катерина розстеляла на підлозі солому і вони клалися так звичайно на ту солому. Нераз знімали чоботи, але завжди зброю клали під голови. Ми, дітлахи, з печі все добре бачили, хоча вдавали, що спимо. Коли пробуджувались, нікого вже не було. Тоді приходив якийсь з крісом і питався, хто у нас ночував. Та я не знаю, от приходять і відходять, а я якусь копійку зароблю дітям на хліб, – відповідала тітка Катерина. Солдат з крісом казав, що добре, і відходив. У школі ми нікому й слівцем не балакнули про те, що у нас діється по ночах, і так вже змалку ми стояли за Свою...
Коли ми трохи повиростали і навчилися перепливати Ністер в обидві сторони, тоді при кожній нагоді лізли вгору подивитися на монастир. А там все було немов зачароване,
а цілюща вода насправді витікала зі скелі і ми її пили досхочу і ще трохи на запас,
а відтак босими ногами по гострих каміннях спускалися вниз, до ріки, а цілюща вода булькотіла в животах і те булькотіння стихало щойно тоді, коли вже вплав перебирались на нашу сторону.
Наші греко-католицькі ксьондзи забороняли нам ходити до православних церков, та Баба Настя знала своє і терпеливо чекала, аж котрийсь з її внуків виросте і повезе її у той монастир, і вона увійде у цілющу воду, і її ноги знову понесуть, як за цісаря бувало, та милостивий Бог не дав її того дочекати, а нас грішних розігнав по усьому світу.

Коли я вже жив у Варшаві, Любко Мазурак якось сказав мені таку фразу: Коли ми стояли
в лісах, що довкола Заліщиків, запримітили, що люде там якісь особливі і відносились до нас як до рідних, і нам жаль було покидати тоті сторони.

Україна, яку кожний з нас вимріював на свій спосіб, вже є, і ті хрещатицькі хатки теж відбудували, але вони вже не біляві, а дахи в них з ракогенного шиферу. Та й Україна теж якась така, як тоті хатки.


Далі буде