Non omnis moriar
Якось в телебаченні, один митрополит свій виступ закінчив такою фразою: навіть Лазар спочив у гробі. А вже зовсім недавно, і теж в телебаченні, пригадали передсмертний вислів професора Реліги: немає людей, які не помруть. Припускаю, що і священик, і хірург мали на увазі лише тіло, бо ж як поминути те пушкінське і непушкінське «ні, увесь я не помру... душа мій прах переживе». А звичайний люд думає просто так: на цвинтарі всі одинакові і всі там упокоїваються навіки. У кожного своя пам’ять, а на її сторожі стоїть цвинтар, бо ж ніхто так пам’яті не зберігає як саме він, цвинтар. В моїй пам’яті почесне місце займає лише мій, заліщицький цвинтар. Чи я саме там закінчу свою земну мандрівку – немає для мене якогось особливого значення. Але він, цвинтар, має, бо це не тільки мій земний полюс, це найголовніше місце моїх предків, це моя, українська історія, це також інші історії, історії зайд і приблуд. На моєму цвинтарі похоронені мої діди, баба Настя, мама Федора, вуйна Катерина, мої товариші, вчителі і письменник Маковей, і я впевнений, що їх там, на тому освяченому місці застану, і вони мене приймуть і пригорнуть не тільки в тяжкій годині. Вони покажуть мені, коли і я прийду у їхнє царство, яка велика наша родина і як через многії віки все росте і розростається та наша потойбічна Україна. А поки що наш цвинтар був і далі є поділений на дві частини: білу і чорну. Біла – це українська, бо на ній ставили кам’яні хрести, тесані з місцевого вапняка, з якого також виготовляли камінь на хати, хрести на роздоріжжях і млиньські колеса, та як прикотили до нас тоті в тєплушках, з того каменя вже виготовляли тільки колеса до жорен. На польську, чорну, хрести привозили здалека і вони були з чорного, полірованого мармуру, тому й казали – чорна сторона. Крім тих двох в одному був ще жидівський цвинтар, але той знищили німці. Нагробні стелли з того цвинтаря ще до сьогодні де-не-де стирчать з хідників. Серед чорних хрестів на цвинтарі був також гробівець нашого бургомістра Марчинського. Цей гробівець виготовили з сірого граніту і вхід до нього прикривала грубезна плита з чотирма колесами в наріжниках. Довкола нього було трохи місця, де похоронили дойче зольдатен, які загинули в сутичках з красними. На їх могилах поставили стрункі березові хрести, по яких ніякого сліду віддавна немає. Плиту з Марчинського стягнули красноармєйци і спустошили всю середину. В погнутій металевій труні у чорному вбранні лежали збезчещені останки покійника. Його череп валявся на підлозі. З розпоротої подушки висипались дерев’яні стружки. Той цвинтар від нас був недалеко і ми, дітлахи, часто туди забігали: а то до мами на гріб, а то до Марчинського, або просто так. Одного разу, біля гробу Маковея підірвався на міні Володя Романко. Його принесли додому в мішку. У тому місці, де загинув Володя, появилась глибока, крута яма і гріб Маковея перехилився в її сторону і виглядало на те, що сповзе в її чорне нутро. 

Апофеоз
Крім заліщицького, в моїй уяві жевріє ще один цвинтар, який з року в рік в нашій пам’яті затьмарюється все більше і більше, і це є цвинтар Ярослава Полянськогою. Не назову місця де він знаходиться, ані теж не опишу, як зарили ми нашого маестра в пісок, також нічого не скажу про те, чи його предки також там, у тому піску, чи де інде. І не згадаю тих многих пісень, яких навчив нас і тих місць, де ми співали їх, а люди слухали і плакали разом з нами. Не спімну, як нам повиростали крила і як ми народжувались заново, і як знайшлися малі духом та як почали рівнятись з ним, а потім поділили йога хвалу поміж себе і попривдяглись в одежу його, а ще інші заперлися його, а деякі пішли геть і залишили самого і з відстані приглядались, як ограбований гине в самоті. Минули роки і стало ясно, що був він найбільшим з-поміж нас. Його тіло обернулось в прах, а дух?